Розкажи свої печалі небу

Slavic Assistance Center
2117 Cottage Way, Sacramento, CA 95825
(916) 925-1071

«Чи жінка забуде своє немовля?» (Іс. 49:15). Після несподіваної смерті дочки її материнська душа захлинулася в гірких водах відчаю – вона «припинила» жити. Втомилася її душа, зникло відчуття сенсу буття, вона заклякла від великого горя. Смак життя, радість очікування і щастя любові, запах моря і дощу, аромат квітів і тепло стосунків – все, чим вона раніше так захоплювалася і дорожила, лишилося в минулому, кануло в забуття. Велика скорбота позбавила її душевної рівноваги, паралізувала життя. Постійне відчуття безповоротної втрати боляче стискало, не гоїлася сердечна рана. Серце молодої і гарної жінки рвалося на шматки, поринаючи в смуток, у безодню безвиході занурювалася душа. «Світ горя легко перетворюється в замкнутий світ», – писав Еліс Братт. В її скорботному, ізольованому від усіх світі не лишалося місця навіть для найближчих. «За що і чому, Господи?» – безмовно гукала її душа, зазнаючи вогненних випробувань.

Слабка і немічна людина смертна, навіть великі люди сумують і тужать. «Не хоче душа моя бути потішена… Я побитий і не говорю» (Пс. 76: 3, 5) – перебуваючи у безмежному відчаї, Асаф поринув у мовчання. У світі недосконалих істот фактично «все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі собі зідхаємо» (Рим. 8:22-23). Відомий письменник Клайв Льюїс (1898-1963) пережив немало страждань і зворушень. Його щасливе дитинство раптово затьмарилося хворобою матері, до якої він був дуже прихильний. Вона вчила його не лише іноземних мов і законів моральності, вона випромінювала любов. Хлопчику не було ще й десяти, коли вона захворіла. Віра його тоді була дуже невиразною, не вистражданою. Він щиро молився про зцілення матері, але… вона померла. І тоді віра його надломилася, щезла; до тридцяти років він був далеким від церкви і християнства. Проте настав момент, коли Клайв Льюїс, тоді вже один із наосвічениіших професорів Оксфорду, був «захоплений радістю», він пережив «шок навернення», який перевернув всі його погляди на життя і смерть. Великий вчений знову відчув радість у Господі. Тому в літньому віці він був здатен написати дивовижно світлий, спрямований у Вічність роман для своєї важкохворої помираючої дружини – «Чи набули ми вже облич». Йдучи долиною плачу, Льюїс відкрив у ній джерела, і дощ Божий покрив його благословенням (Пс. 83:7).

Після смерті довгоочікуваної дитини жінці здадося, що Велика Скорбота для неї вже настала, що попереду – лише безпросвітна темрява. Вона перебувала в глибокому стражданні і душевному сум’ятті, знемагаючи від віччутя загубленості, від виснажливого самодослідження, від нікчемних порад «даремних розрадників» (Йов. 16:2). Іноді кричуще безтактно, поверхово і невміло намаглися втішити її друзі: «Сподіваємося, що все це швидко минеться, час лікує…» Один богослов сподівався повернути їй душевну рівновагу аргументами теодицеї – науки, яка пояснює наявність страждань і зла в світі, створеному Добрим Богом. Захопившись своїми теологічними промовами, він і не помітив, що жінка вже давно його не чула, що його суха теорія миттєво заблокувала її змучену свідомість, розколоте серце вимагало втручання згори. Розумом вона сприймала, що потрібно продовжувати жити, але де взяти силу, здатну подолати тяжіння смерті? За наполяганням чоловіка, не бажаючи засмутити його, вона й прийшла до цього дивно-неформального, як говорили церковні люди, священика. В інших вона вже побувала.

«Дай, Боже нам увібрати чужий біль, ні саном, ні патерицею не хизуватися» (поет, ієромонах Роман). Прислухаючись серцем до чергової сповіді, «дивний» священик щоразу відроджував у своїй свідомості духовні настанови оптинських страців: «Хіба можна приймати сповідь людини, голос її совісті, її сумнівів, біль, жаль, образу зі спокійною душею? Іноді нам потрібен довгий шлях розчарувань і втрат, щоб, нарешті, пом’якшилося серце. Найстрашніше для нас і непростиме – байдужість. Не «звикайте» до вівтаря!» І він не звикав, і тому до нього тягнулися люди – приходили за порадою і втіхою. «Він несе духовну радість, великою радістю наділив його Господь – втішати пригноблених духом, зціляти засмучених серцем. Він лікує душі тих, хто приходить до нього під дією Божественної сили…» – його служіння не потребувало реклами.

Велику працю над людським горем здійснював самотній священик. Іноді він і сам не розумів, що ж такого особливого робить, безмовно вислуховуючи тих, хто прийшов на сповідь, або ж – просто розповідаючи їм про свою долю. Іноді, справді, він не вимовляв ні слова, йому було важко говорити – позначалися катування, яких він зазнав у тюремних камерах. І лише ті, хто пережив чудо оновлення в нього на сповіді, невтомно повторювали, що чули ледь вловимі «невимовні зітхання», що йшли від священика. Говорили, що душа священка плакала разом із ними, і що навіть Господь з’являвся невидимо посеред них.

Більшість із тих, хто приходив, не занав, що він навіть не був рукопокладеним за традиціями священиком. Як пророка Амоса його «взяв… Господь від отари» (Ам. 7:14, 15), і він здійснював майже невидиме для оточуючих таїнство прийняття душ, втомлених горем, він приймав найбезнадійніших. Благословенний дар втіхи засмучених і знання змучених душ він отримав «не від людини» – від самого Господа він отримав духовні повноваження, адже у вогненному випробуванні побувала і його душа. Якось керівництво місцевої парафії заборонило йому приймати сповіді, а людям пояснили, що він не рукопокладений за церковними канонами, що не обирала його церква на служіння «немає у нього благословення»… А він і не ображався, а люди продовжували до нього йти, адже «Слова Божого не ув’язнити» (2 Тим. 2:9).

«Весь світ перебуває в злі, дикий хаос переповнює людське царство. Врешті-решт, ми всі без вийнтяку приречені померти. Тілесна смерть – одне з найстрашніших лих, але вона безсила знищити особистість, душа продовжує жити вічно. «І чи живемо, чи вмираємо – ми Господні!» (Рим. 14:8). Окрім нашого цартва недосконалих істот – є ще й царство Боже… Віддаляючись від Бога, душа людини в’яне, і світ для неї тьмяніє; варто їй лише зробити крок у напрямку до Господа – і все оживає, наповнються сенсом, з’являється невимовна краса. На руїнах розбитого храму знайшов мене Господь, церква починається в душі людини, а шлях від храму зовні до храму всередині – пролягає крізь багато скорбот. «А храму не бачив я в ньому, бо Господь Бог Вседержитель – то йому храм і Агнець (Об. 21:22)», – він завжди говорив дивовижно таємниче, потім – зупинявся, очі його смиренно спрямовувалися до неба, а вуста продовжували шепотіти щось невимовне, відоме самому Богові, сокровенні таємниці духу передавав він Небові.

Вона впізала його одразу – спокійний, сумно-світлий образ «дивного» «священика» мав дивовижну силу притягання, їй навіть здалося, що він їй поклонився, що він знає сум її помираючого серця… «Розкажіть свої печалі Небу, а я послухаю… Адже і «я той муж, який бачив біду» (Плач. 3:1), але знаю я й інше – «Господь зламаносердим близький» (Пс. 33:19), лікує рани народу Свого цілющим бальзамом, «Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» (Рим. 8:26)», – неформальний священик цитував Писання якось незвично природньо, ніби з душі виймав священні слова. Серце ж іще не наважувалося розкритися, у мовчанні вона слухала слів священика.

«Мій батько помер, коли мені було всього п’ять років. Він лікував убогих безкоштовно, приймав навіть заразних пацієнтів, яких відмовлялися лікувати інші лікарі. Від своїх хворих він і заразився… Перед смертю він часто говорив, що якщо хтось тоне, то потрібно рятувати, навіть якщо не вмієш плавати. Я рано навчився плавати… Після смерті батька арештували матір – в нашому домі проходили таємні богослужіння, за те й засудили її… Востаннє я бачив її в десять років. Пам’ятаю, як вона стояла переді мною в брудній тюремній робі, змучена від важкої табірної роботи, худа, але надзвичайно світла, як ангел. Я потягнувся до неї, але охоронець відштовхнув мене… я впав і заплакав… Мама встигла крикнути: «Не плач, сину, ми обов’язково зустрінемося! І ні тюрми, ні смерті – не буде вже! Головне, люби Ісуса всім своїм серцем! Ми обов’язково зустрінемося, і ти побачиш свого батька!» Більше я її не бачив… Є таємниці, відомі тільки Богові. Скорботний шлях сироти чекав мене попереду, але Батько мій носив мене на своїх руках…»

Слухаючи цього «дивного» священика, вона раптом усвідомила, що він їй брат у скорботі, що душа її споріднена йому, що те, про що він говорить, дуже близьке їй і зрозуміле. Жінка занурилася в священну атмосферу, атмосферу довіри і любові. Цей була «оселя Бога з людьми» (Об. 21:3), і збувалися слова Писання, що «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре» і що «не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося» (Об. 21:4). Тихим і лагідним був дотик Господа, і їй раптом видалося, що й часу вже не стало, і замля засвітилася від слави Божої. Незнане Світло зігрівало її, вселяючи надію на воскресіння, і на вічне єднання з її дочкою, такою живою і щасливою тепер… Жінка вже не розуміла, що з нею відбувається, але її оглухле серце вже починало чути цілющу тишу Святого Духу, а перед духовним поглядом поставали світлі далі, які з’являлися так несподівано… І розповідала вона свої печалі Небу, і воскресало її мертве серце, і приліплювалося до Бога, в Якого всі живі.

Іван Лещук, з книги «Сповідь серця»

(переклад на укр. 🇺🇦 – Ліна Бородинська). Лiна Ліна Бородинська

Share